“Легенди та вірші про національні символи України”.

Ой у лузі червона  калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо.

А ми нашу славну Україну розвеселимо!

ЛЕГЕНДИ

Синьоока проліска – українська дівчина Катерина

Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катерина. Блукала не один день, не два ...

Непомірно довго тягнувся час самотнього голодного блукання серед чужих людей, голих степів, холодних

вітрів, пекучого від холоду каміння. Тікала вона і знала, що в разі невдачі чекає її жахлива розправа за

вбитого слугу, за отруєння відваром болиголову сторожу.

Та невдовзі султан повернувся з походу і, дізнавшись про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів живою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів тривала погоня, одному лише світлочолому місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Ось і степи залишились позаду. Із загону яничар залишились одиниці, а втікачки все не здоженуть.

Яничари і самі давно вже повернули б назад, але, пам´ятаючи суворий наказ, продовжували погоню.

Незабаром виснажена дівчина дісталася рідних країв і в знемозі опустилася на землю під вітами лісу.

Надворі стояли перші дні весни. В повітрі пливли терпкі запахи живиці та набубнявілих липких бруньок.

 На всі лади висвистували шпаки, зустрічаючи весну і радіючи теплу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Здавалось, що вони вже десь поряд, за сусідніми кущами. В дівчини від жаху холоне кров, туманиться в очах, серце ледь не вискочить з грудей. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла купку сухої вицвілої торішньої трави і у відчаї почала благати: “Ненько моя, земле! Не дай загинути! Не дозволь песиголовцям вернути в неволю!

 Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в обійми! Миліша смерть на рідній батьківщині, ніж підневільне життя на чужині!” Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі покрилися зеленим листям, зашепотіли в швидкому рості трави, а з небесної блакиті опустилися на галявину голубі сутінки й заховали втікачку.

З тих пір говорить легенда, там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах, весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи нащадкам про хоробру українську дівчину Катерину, її  незгасне прагнення до волі. І, назвали їх синооьокими пролісками.

Легенда “Чому калина червона”.
Жили дві сестри Мирослава і Олена. Мали вони, на диво, веселий характер і рідкісну дівочу красу. Та не в добрий час випало цвісти їхній молодості. Ворожі орди плюндрували все живе на своєму шляху.

Палала земля, палав рідний край, струмками текла кров, почорніли небо і земля. Не стало чути дівочого співу, згинула весела дівоча вдача, а в очах застигли біль, туга, та відчай. Не минуло чорне лихоліття і сестер: впала порубана мати, стрілою був пронизаний батько, кіньми потоптано меншенького братика.

Все це застали сестри, коли прийшли з лісу. Від нестерпної туги запеклися раною серця, затуманився мозок, спопеліла, не долетівши додолу, гаряча сльоза. І поклялися сестри помститися кривавим песиголовцям за муки народні, за горе нечуване.

Розповідають, що не один татарський загін, не одна сотня ненависних прибульців знайшли свою загибель в лісових хащах та непрохідних болотах, куди заводили їх відважні дівчата. Та не минули лиха і відважні

героїні. Якось вони завели ворогів у болотисту западню, але самі були порубані чужинцями. Шість віків ходить по світу легенда, що краплини дівочої крові, які бризкали з-під ворожого ятагана, були підхоплені вітром, рознесені по лісах і долах, по берегах рік озер... І де вони падали, там виростали кущі червоної калини. А на місці порубаних дівочих тіл виросли кущі калини – “гордовини” з червоними, мов запечені краплини дівочої крові, ягодами. З тих пір і ростуть кущі калини то над водою, то попід лісом, то десь над яром, а то й біля могили примостяться, навіваючи журбу, смуток, спогади.

Цілу довгу холодну зиму палахкотять рубіновим намистом на калині яскраво-червоні плоди. А коли уважно глянути на зернину, вийняту з ягоди, то можна побачити, що вона нагадує маленьке серце.

 Легенда про пшеницю

За віруваннями українців, пшеницю людям послав сам Бог. Причому, колос у неї, як і в інших рослин, починався при самій землі і продовжувався до верхівки стебла. Так що не можна було ні косити, ні жати, а підтинали колосся, щоб не згубити зерна, шилом при самій землі. 

Одного разу вирішив Бог спуститися на землю і перевірити, як живуть люди. Переодяглися вони із 

святим Петром у жебраків та й пішли світом. Скрізь вони бачили великий достаток і заможність людей.

 Зайшли вони у хату до однієї жінки і попросили милостиню. Дуже непривітно зустріла вона їх. У відповідь на прохання подорожніх кинула та їм черствого млинця, хоча на столі стояв свіжоспечений духмяний хліб. Але перед цим витерла жінка тим млинцем слід на лаві, залишений дитиною. Розгнівався Бог на весь рід людський за таке зневажливе ставлення до хліба і давай обшморгувати пшеничне колосся.

 Побачив це вірний слуга людини – собака і давай скиглити, плакати, вимолювати прощення. Змилувався Бог над собакою і залишив на пшеничному стеблі колосся, яке він тримав у руці. Таким чином залишилася на стеблі лише “собача доля”, яку споживаємо ми, люди.

Легенда про волошку

Одного разу закохалася русалка в молодого красивого парубка Василя. Здалеку під прикриттям очерету невідривно слідкувала вона за красенем-юнаком. Але одного разу, коли підійшов Василь до річки умитися, вона не витримала і постала перед ним у всій своїй красі. Вони покохали одне одного, і стала русалка кликати юнака у свою водну стихію, а Василь умовляв її залишитися на землі. У всьому в них

було розуміння,  не могли вони лише домовитись, де їм жити разом. І коли зрозуміла русалка, що не залишить Василь-хлібороб свою рідну землю, у відчаї перетворила його в скромну квітку, що росте на полях, але цвітом нагадує голубу стихію. Люди ж співчуваючи молодому хлопцю і його матері, в якої він був один, в пам´ять про нього назвали цю квітку іменем юнака – Васильком. Може через те в багатьох районах України волошку називають саме так – “васильок”.

А інша легенда розповідає, що одного разу небо дорікнуло хлібному полю у вдячності... – Все, що населяє  землю, дякує мені, - сказало воно, - квіти посилають свій аромат, ліси – таємничий шепіт, птахи – спів, тільки колосся твого поля не складає мені подяки, хоча я напуваю твоє коріння життєдайним дощем, заставляю дозрівати важкі зерна.

- Навпаки, ми дуже вдячні тобі, - заперечили колоски. Ми прикрашаємо землю морем зелені, але у нас немає можливості піднятися до тебе і віддячити по-іншому. Допоможи нам, і ми будемо вічно вдячні тобі.

 - Гаразд, -- відповіло небо. – Якщо ви не можете піднятися до мене, я зійду до вас. І небо наказало землі виростити серед колосся прекрасні сині квіти – частинки його самого. З того часу стебла хлібних злаків при кожному подиху вітру нахиляються до посланців синього неба і шепочуть їм ніжні слова любові.

Вірші.

І. Кульська                        Верба             Ліна Костенко      Верба

                      Над водою, на горбі,                                  Тане сніг, 

                                                                                           течуть струмки,        

                      Любо, весело вербі.                                     Ожила травичка.

                      Довгі коси розпускала,                               І до сонця гілочки

                      У ставочку полоскала,                                Простягла вербичка.

                      Не потрібен гребінець,

                      Їх розчеше вітерець.

Ліна Костенко      Вербові сережки

                      Біля яру, біля стежки

                      Одягла верба сережки.

                      Головою хилитала,

                      Потихесеньку питала:

-         Де ота біленька хатка,

                     Де гарнесенькі дівчатка?

                      Хай би вибігли до стежки,

                      Подарую їм сережки!

                                   ***

                     Верба – одвічний символ України,

                     Всім нам відома культова рослина.

                     Символізує вірність, рідний край

                       Любов безмежну, ніби небокрай.

                  

    Прислів’я і приказки

Де верба, там і вода.

Зігнувся, як верба над водою.

          Верба, як трава, ти її покосиш, а вона знову виросте.

          Де срібліє вербиця, там здоров’я водиться.

    Народні пісні

Ой, вербо, вербо,

Де ти росла,

Що твоє листячко

Вода знесла?

  І. Франко                  Червона калина

                   Червона калино,                                  Не жаль мені цвіту,

                   Чого в лузі гнешся?                             Не страшно і грому.

                   Чи світла не любиш,                            І світло люблю я,

                   До сонця не пнешся?                           Купаюся в ньому.

                   Чи жаль тобі цвіту                               Та вгору не пнуся,

                   На радощі світу?                                  Бо сили не маю.

                   Чи бурі боїшся                                     Червоні ягідки

                   Чи грому з блакиту?                            Додолу схиляю.

                                               Я вгору не пнуся,

                                               Я дубу не пара,

                                               А ти мене, дубе,

                                               Отінив, як хмара.

Т. Шевченко       Тече вода з-під явора

                     Тече вода з-під явора

                     Яром на долину.

                     Пишається над водою червона калина.

                     Пишається калинонька, явір молодіє.

                     А кругом їх верболози й лози зеленіють. 

                                    ***

                    Сонце гріє, вітер віє

                    З поля на долину,

                    Над водою гне з вербою

                    Червону калину.

                                    ***

                    Світає,                                           Тихесенько вітер віє,

                    Край неба палає,                           Степи, лани мріють,

                    Соловейко в темнім гаї                 Між ярами, над ставами

                    Сонце зустрічає.                            Верби зеленіють.

                                   ***

                    Криниця, журавель і кущ калини –

                    Безсмертя символ, символ Батьківщини,

                    Це – символ вірності, це – символ чистоти.

                    Калину і до столу подавали,

                    Весільні короваї прикрашали.

                    Як символ долі, щастя і краси.

                     І чистої дівочої коси.

    Пісні.

Ой єсть в лісі калина,                                     Цвіт-калину ламала,      

Ой єсть в лісі калина,                                     Цвіт-калину ламала.

Калина, калина                                               Ламала, ламала,

Комарики- дзюбрики, калина.                       Комарики-дзюбрики, ламала.

Там стояла дівчина,                                        Та в пучечки в’язала,                                       

Там стояла дівчина,                                        Та в пучечки в’язала,

Дівчина, дівчина,                                             В’язала, в’язала,

Комарики-дзюбрики, дівчина.                        Комарики-дзюбрики, в’язала.

                  

                                                 ***

Вітається до кожного                              Всміхається калинонька,

Калинонька червона.                              Немов зоря ранкова,

Низенько схиляються                              Неначе україночка

Її великі крона.                                         Чарівно-загадкова.

Калинонька-калинка                                Красою зачаровують

Росте біля вікна.                                       Червоні намистинки.

Калинонька-калинка –                             Усіх людей запрошують

Красуня чарівна.                                      У гості до калинки.

                  

                                                  ***

Ой в полі калина, в полі червона

Хорошенько цвіте.

Ой, роде наш красний, роде наш прекрасний,

Не цураймося, признаваймося,

Бо багацько нас є…

 В. Паронова                        Лелека

                      Щоби став могутнім рід,          Мов сторожа, нагорі

                      Сильним і багатим                    Пильно поглядають,

                      Примостив мій дід колись        Від мишей, комах, щурів

                      Колесо на хату.                         Двір оберігають

                      Там гніздо лелеки в’ють           І висиджують малят

                      Із гілок, соломи,                        У дощі та спеку.

                      Пір’я і траву несуть –               Пройде літо. Полетять

                      Буде тепло в ньому.                  У краї далекі.

                                  Лелеко, лелеко!

                      Лелеко, лелеко,                   Лелеко, лелеко,

                      Літав ти далеко,                  Наш дім недалеко.

                      За синєє море                      Вже колесо тато

                       В чужії простори.              Виносить на хату,

                       А де ж твої діти,                 Щоб міг ти для себе

                       Що сам прилетів ти,           Гніздо збудувати.

                       Сидиш одинокий                Лети ж не барися,                                        

                      На дубі високим?                У нас оселися.

Д. Білоус                   Лелека

                    -Лелеко, лелеко,                    А він веслує в хмарі

                    До осені далеко! –                 З лелечихою в парі,

                    Викрикує на лузі                   мовляв, у вирій, друзі,

                    Засмагла дітвора.                  Мені ще не пора.